Талант душі широкої

Презентація "Літературний вечір"
Сценарій

проведення літературного вечора, присвяченого презентації збірки «Тернова хустина»

Надії Василівни Бистрай

2007

1. Доброго дня, шановні добродії ! Ми раді вас бачити на літературному вечорі, присвяченому презентації книги Надії Василівни Бистрай «Тернова хустина»

2. Славиться чутівська земля талановитими людьми. До творчої ріки відомих особистостей рідного краю – Марії Башкирцевої, Тараса Нікітіна,  Любові Сябро, Раїси Артеменко сміливо і дзвінко влився ще один творчий струмочок талановитої людини з Нової Кочубеївки -  Надії Бистрай, поетеси, що пише і живе почуттями, тому її вірші земні, щирі, зрозумілі.

А почався її шлях у поезію з рідного села Попівка Карлівського району, що на Полтавщині, де вона народилася 27 травня 1954 року в сім’ї робітників –Панібог Василя Петровича та Олександри Павлівни.

 Де синє небо чисте і високе,

 Де зорі світять ясно, як ніде,                                                                          Там , на горі, розкинулось широко

Містечко Карлівка, де шлях з дитинства йде.

1. Батьки Надії Василівни позмінно працювали на машинобудівному заводі, тому мала Надійка довгий час проживала в бабусі і з нетерпінням чекала вихідного дня, бо тоді матуся забирала її додому. Дівчинка любила суботні вечори,  коли мама сідала за вишиванням, а донька з батьком співали улюблені пісні. Василя Петровича поважали в селі за працьовитість та веселу вдачу, бо любив співати і грав на багатьох музичних інструментах. Особливо донька гордилася ним, коли односельці запрошували його копати криниці, бо тільки він знав, як  і де вибрати підходяще місце для копання, а коли вертався від людей втомлений, то сідав на призьбу, брав на коліна Надійку і відпочиваючи, співав пісень.

2. Золоте дитинство – неповторна і чудова пора в житті кожної людини.

 Спогади про нього додають людині життєвої енергії, оптимізму, віри, бо воно ніколи вже не повернеться, хоч як ти його не гукай. До поетеси воно приходить часто у снах, а це свідчить про її невгамовну, широку і творчу натуру. Бо саме тоді формувався світогляд Надії Бистрай – в її ставленні до навколишнього світу, роду занять, радості пізнання і нових відкриттів. А тому її поезії – світлі, щедрі на враження, багаті на одкровення. Вони несуть позитивні емоції, як малим читачам, так і дорослим. У них – любов до рідного краю, до батьків, до праці, до людей.

1. Рідна хата… домівка… Це найсвятіше місце в людському серці і пам’яті, звідки кожна людина вирушає у далекі світи:

Лиш в думки полину –

Бачу, мов у сні

Ошатну хатину

В буйнім спориші.

Рушники на стінах,

Більші і малі,

В вишитій сорочці

Батько при столі.

2.   Навчалася Надія Бистрай у Попівській восьмирічній школі № 1, а потім у Карлівській СШ № 4. з великим бажанням . Любила читати художні книги. Довгими зимовими вечорами вона читала бабусі твори Т.Шевченка, а тому назавжди він залишиться її улюбленим поетом. Пізніше захопилася поезією М. Рильського, А.Малишка, В.Сосюри, Лесі Українки. Часто засиджувалася в квітучих вишнях і вивчала напам’ять їхні вірші. І вже в той час вона була закохана у весь світ, тонко відчувала красу і мелодію природи. А на уроках мови та літератури писала найкращі твори, які вчителька, Оксана Петрівна, записувала до свого зошита, щоб потім як зразок зачитати перед класом. Надійка мала непосидючу вдачу, була лідером серед дітей – придумувала цікаві ігри, першою заспівувала пісню, коли у вечірню пору гнали додому корів. І до всього цього була ще й спортивно обдарованою дитиною. Скільки терпіння, наполегливості і бажання перемогти вона розвивала у собі, готуючись до виступу з гімнастики на обласних змаганнях. Надія Василівна, не без усмішки пригадує, як старенькі бабусі починали хреститися, коли бачили, як вона «колесом» ходила на сільському вигоні, показуючи сільським дітям свої художні гімнастичні номери. Були перемоги і поразки, та завдяки сильній і  вольовій вдачі, працелюбству, дівчина  здобувала успіхи. «Щоб не плакать, я сміялась», - любить повторювати Надія Василівна слова Лесі Українки. Витримало маленьке серденько і розлучення батьків. І залишилися вони з матусею одні. Свою тугу і жіночі біди переносили разом. Виросла Надійка і стала найпершою красунею в селі. Була гордою, непідступною, але мала водночас веселу вдачу. Любила пісню і дотепний жарт. Мріяла вступити до Харківського педінституту, та хвороба матусі не дала збутися її сподіванням. А тому навчалася в Кегичівському училищі Харківської області, де й здобула професію бухгалтера. По направленню поїхала працювати в село Солона Балка Карлівського району. Ось тут вона зустріла свого судженого Анатолія Бистрая,

 який прийшов у відпустку з армії. Рік чекання, а потім – одруження.

1.  Чоловік працював шофером, а Надію запросили вихователем у дитсадок, бо помітили в ній творчу особистість і організаторські здібності, а тому в сільському клубі попрохали бути організатором свят. Робота з малечею в дитсадку приносила їй велике задоволення – малювала для них ілюстрації, вчила танцювати і співати, водила їх стежками села . А у вечірню пору бігла до сільського клубу на репетиції, бо її там чекалала лише молодь, а йжіночки-співухи.

Невдовзі народилася донечка Іринка. Щасливі молодята поринули у приємні клопоти. На сімейній раді було вирішено, що треба чоловікові здобувати вищу освіту в Полтавському сільськогосподарському інституті, бо любив Анатолій Микитович працю на землі. І не помилились. А дружній і працьовитій сім’ї доля подарувала за цей час ще трьох діточок - соколят – Анатолія, Віталія та Олега. Але молода дружина вирішила не відставати від чоловіка і теж заочно закінчила цей навчальний заклад. Керівники району запримітили працелюбність і організаторські здібності  Анатолія Микитовича, який упевнено долав сходинки у трудовій діяльності - від шофера - до секретаря партійної організації, і направили головувати в  колгосп «Заповіт Леніна», в село Новокочубеївку Чутівського району.

2.  Бухгалтер за фахом, Надія Василівна працювала в Новокочубеївській сільській раді, плекаючи в глибині душі друге покликання – талант художника, дар, який був даний Богом ще з дитячих літ і ось коли проснувся в ній і розцвів у повній силі. Та  й поринула вона у прекрасний світ пензля і фарби. А натхненником її була Наталія Сіренко, місцева художниця, яка в той час була головою сільради.Вона допомогла Надії повірити у свої здібності і стала для неї чудовим  порадником. З під руки Надії Бистрай, у сяйві різнокольорової палітри, народжувалися картина за картиною. Про її талант до малювання дізналися в місцевій школі, і директор школи, Надія Миколаївна Калюжна запропонувала роботу в школі. В той час Надія Василівна вже була почесним членом Спілки художників Полтавщини, і вона з великим задоволенням стала вчителем образотворчого мистецтва, організувала художню студію «Вітерець надії» «Ось я й потрапила у свою стихію», - якось сказала вона відверто.Так і збулася давня мрія.

1. Збірка Надії Бистрай «Тернова хустина» розпочинається віршем, який має таку ж назву. Із нього  ми дізнаємося про походження славного роду Панібог. Яке дивне і напрочуд красиве прізвище! Можна бути впевненим, що воно в життя поетеси внесло якусь чарівну силу і знамення. Надія Василівна з гордістю розповідає:

Із високих кавказьких бескид

Взяв початок великий мій рід.

У Тифлісі мій прадід служив

І грузинку навік полюбив.

Із уст своєї бабусі поетеса знає, які були щасливі її прадід і прабабуся, в якій любові і повазі один до одного вони жили.

Та прийшли тридцять треті жахливі –

Скільки горя вони принесли!

…………………………………

І якби не коштовності давні,

Згинув рід би за чорних тих діб.

Виживали, хоч як було тяжко,

Ще й ділили з сусідами хліб.

Залишилася вдовою жінка, піднімала й ростила сама дітей. Та ось знову біда:

Та життя все пішло за водою,

Як війни спалахнула чума.

Тяжкі лихоліття війни не відняли у вдови доброти і людяності – ділилася останнім шматком хліба, переховувала жінку-єврейку в запічку, чекала синів із війни. Але сила,

… людям видана – з ними пішла…

І провести її до могили

Порятована жінка прийшла.

Розійшовся народ за оградку,

Пом’янувши у добрій журбі.

Попросила єврейка на згадку

Лиш тернову хустину собі.

Образ тернової хустини – центральний образ збірки. Він є уособленням світлої і вічної пам’яті, доброти людської, незнищенності народної моралі і сили роду.

2.   З великою любов’ю поетеса пише вірші про найдорожчу людину в світі – маму, Панібог Олександру Павлівну. Вони сповнені ніжності й турботи, бо Надія у неї  - єдина донька, а поетеса говорить, що вона у неї одна, як річка, а матінка, як ті береги, які вічно охороняють її. Мамина мова, мамина ніжна пісня… Вони і досі ніжно, в тихій задумі  линуть у хаті. Надія Василівна говорить про це просто й щиро:

Я не забуду ніколи

Мамині щирі пісні.

Бо в тих піснях – все життя земне: і кохання, «ніжне і зрадливе», і вечір, що «…у вікнах згасав», і терен, що «цвів білим світом», і про чорнобривого, що «сни у дівчини забрав». Поетеса пам’ятає той вечірній час, коли:

Матінка все вишиває,

Зірка вечірня вже спить,

Долю дівчини ховає

В квітах барвистая нить.

Любов до пісні вселилася в її серце назавжди. А тому  поезії «Мамині пісні»та «Колискова» мають народнопісенний характер і покладені на музику А.Білого, вчителя музики місцевої школи.

Їх охоче співають учні на шкільних святах. Вони ніжні і мелодійні, радують серце і засвідчують вічну любов і гармонію почуттів матері і дитини. Бо як сказав один мудрець, що лише з молоком матері і ніжною колисковою зростає дитина щасливою.

До вашої уваги, шановні гості, звучить «Колискова» у виконанні учениці 11 класу Лариси Мартопляс під акомпанемент учителя музики Білого Анатолія Івановича.

    1. Поезію «Журба» Надія Василівна присвятила своїй матінці, Олександрі Павлівні, в день її народження. Любов дорослої доньки до найріднішої людини в світі – вічна:

Мамо, мамо! Мамочко рідненька!

Я лечу до тебе увесь час.

Ідучи з роботи, дорогенька,

Не простою у розмові зайвий раз.

   Разом з нею вона і посумує, і заспіває улюблену пісню матусі – «Журбу». Лиш для мами:

…розквітають айстри,

Матіол насіяла в саду.

Пахне м’ята, квітнуть і майорці –

Все цвіте у тебе на виду.

А в саду,  побіля стежки, -

                                   …мальви…

Ситцем флокси весело цвітуть…,

Чорнобривці, паничі з любистком

Теж ростуть.

   Сад буяє, цвіте і родить не лише в дворі, а й :

На городі пахне медом свіжим

Груша, що в Петрівку достига.

І малина з твого саду плодом ніжним

Всіх прихожих щедро пригоща.

  2.  Радіє Олександра Павлівна за працьовиту вдачу доньки і часто говорить: «Ото й сад у нас родить, бо Надя всю вулицю пригощає та ділиться урожаєм. Жодне деревце не засохло, бо полите її любов’ю»  

 І дійсно, все село любується садом працьовитої родини Бистрай. Можливо, він і  надихає їх на взаєморозуміння, довіру і теплоту взаємовідносин з людьми.

А поезії «Життя – весняна річенька» поетеса порівнює дві жіночі долі – матусину й свою, з двома човнами, які несе одна течія життя. Надія Василівна – єдина дитина у батьків, тому вона говорить:

Бо я у тебе, мамочко, одна на цілий світ.

У вирі цім глибокому

Ти – мій надійний пліт.

   Чи в радості, чи в біді – поруч з мамою. І діти-внуки вдячні їм обом. Тривога за здоров’я старенької  переливається в рядочки вірша:

Прошу тебе, рідненька:

«Ти не спіши старіть.

Життя не пожалію я –

Тобі б лиш не хворіть»

  1. Сім’я для поетеси – її надійний оберіг, де вона знаходить підтримку, розуміння і черпає натхнення з родинної криниці, щоб потім окропити їх цілющими краплями своєї любові, про яку вона пише у віршах.

Чоловік Надії Василівни, Анатолій Микитович, - її міцна опора, надійний помічник і щирий порадник. Він підтримує її у всіх творчих починаннях і є натхненником її поетичних доробків. Поезію «На ромашці білій нам не ворожити» вона присвятила йому в День народження. Любляча дружина щиро признається:

На ромашці білій нам не ворожити,

Наша чаша повна випита до дна.

Я уже не знаю, як без тебе жити,

 Ну, а ти без мене – лебідь без крила.

Скільки пролетіло журавлів над нами,

Стільки негараздів на їхніх шляхах.

Так і наша стежка йде між полинами:

То вузька, як стрічка, то в сонячних днях.

   Подружня любов міцніє день за днем, і як в далекі роки молодості коханий дарував їй троянди, так і досі його почуття ніжні і глибокі:

У руці тримаю трояндову квітку,

Келихи при свічах лиш для нас стоять.    

Ти мене пригорнеш, як лебідь лебідку,

І два наші серця в любові згорять.

  2.  Лише добра, вірна і любляча жінка може подарувати своєму чоловікові чотирьох діток. А любов їхня була освячена на небесах, бо щасливі люди завжди мають високі почуття.

   Поетеса не стримує величезної материнської любові до дітей, вона живе для них, молиться за них і гордиться ними. Тож Надія Василівна про це говорить у своєму вірші про найдорожчих їй людей:

Нас з тобою повінчали в небесах,

Осінь листям ложе застелила.

Щастя наше народилося в думках,

 І до нас маленькі крихітки летіли. .      

Три синочки й донечка мала

Босоніж, рідненькі, йшли по зорях

До землі і до любові, що жила

У світлиці, де тепло і радість поряд.

Нічого не жаліли батьки для своїх дітей – ні часу, ні сили, а намагалися вложити в їхні серденька зерна любові, доброти, працелюбства.

І привчали до роботи на селі,

Але доля вас в дорогу спорядила.

……………………………………

Розлетілись пташенята із гнізда,

І ми знов на вас чекаєм дні і ночі…

Тож і врожай у дитячих душах вродив щедрий і багатий. Поважають їх не лише у рідному селі, а й далеко за його межами.

    1. Вже дорослими стали діти, розлетілися з рідного гніздечка і в добротному будинку та в саду вже чути галасливих пташенят-онуків. Але поетеса подумки часто повертається в рідне село, блукає в спогадах берегами ріки дитинства, яка мала красиву назву – Білолиця.

Бо ж не даром її називали

Білолицею в ріднім селі –

Тут колись полотно розкладали

І білили на чистій траві

Дітвора галаслива купалась,

Матері прали хустки свої.

І до литок їм п’явки чіплялись,

Що були, мов осині рої.

   Ті далекі роки долі відлунюються в пам’яті Надії Василівни. Хіба може вона забути,  як…

… зозуля колись на калині

грала в піжмурки з сонцем ясним

І, рахуючи згірклі бусини,

Вік злічила до болі смішним.

 На життєвому шляху зустрічалися їй «… люди з щедрою душею», саме там, у Попівці, майбутня поетеса вбачала неймовірну красу в квітках, «…які пахли в кожному дворі».Вона пам’ятає, як  «…в росяних перлинах ліс дріма сумний», «а в сосні гіллястій, ніби рушничок, вітерець живлющий доторкнувсь до рук».

Серед прекрасної природи, добрих і щирих людей формувалася поетична особистість поетеси.

Під причілком ластівка

Пісеньку співає,

А від абрикоси

Медом повіває.

Пахне малиново

Стежка у саду,

Квіт сховала знову

Вишня у росу.

На городі айстри

Тихо гомонять.

Що вони говорять?

Все хотіла знать.

2. Коли пливуть у синім небі хмаринки, поетеса передає ними вітання рідному краю, бо вони будуть пропливати над луками,

…де цвіте калина

І озерця чистої води.

   Вони скинуть крапельки в ліс на галявини, де

… ніжні проліски небесної краси,

Китиці конвалій ніжно-білі

Пахощі розносять навкруги.

 Із привітом від людини, яка обожнює рідну землю, вони ніжно пропливуть над широкими й безкраїми ланами, кинуть густу тінь на високі колосисті жита.

 Хмаринки-подружки линуть від поетеси у рідні краї, де навіки залишилось дівоче несміливе кохання, яке вона:

Лишила в човні під вербою.

Та слова розлуки і прощання

Не дають стільки років покою.

Бо жовтавого цвіту мережка,

Що вквітчала вербу над водою,

І від кладки вузенька стежка

Нас навік розлучила з тобою.

 1. У вічних турботах і творчих пошуках швидко мчить життя поетеси. У тяжкі хвилини невдач, розчарування вона повертається у спогадах та снах у ті місця, які були милі її серцю. «Якщо у мою душу закрадається тривога, чи біль розриває її на частинки, я закриваю очі і лечу туди, в рідний край, згадую найпотаємніше і наймиліше моєму серцю, і мене знову наповнює енергія життя». Поетеса плекає надію, що вона ще повернеться додому, на милу серцю Карлівщину, щоб:

…залишитись там на віки.

Із криниці водиці нап’юся,

Де від яблунь біжать холодки.

Там дитинство моє сумує

У верхівках тополь і верби.

Голос чибіса завжди рятує

Від невдачі й тяжкої журби.

Там, у селі дитинства й дівочих мрій, ще й досі:

… терен цвіте при канаві

І стежинка лишилась вузька,

По якій я тікала від мами

До бабусі із дитсадка.

Там барвінок мене упізнає

І залишить на довгі віки.

2. Любов до рідного краю, батьківського двору, односельців була настільки сильною, що вона і досі пам’ятає кожну звідану щастя мить, запах квітів, спів солов’я і навіть смак парного молока із дійниці, яке пахло польовими квітами:

Притулившись плечем до одвірка,

Я присяду на рідний поріг.

І знайду в небі сяючу зірку,

Ту, що світить з Чумацьких доріг.

 Душа у поетеси – щира, відверта, по вінця наповнена любов’ю до всього, що її оточує. Все, що переживала в далекі, наповнені сонцем, дивом і теплом дитячі роки переходить у поезію. Надію Бистрай завжди хвилювало високе мистецтво, живопис, художня література. Природа обдарувала її чарівним пісенним голосом, який торкається найніжніших струн людської душі, коли вона співає на сільській сцені. Тому деякі її вірші несуть пісенний характер. Її ранній світ – барвистий, гомінкий, вона до всього приглядається, вбирає в себе і спів птахів, і шелест дерев, і радість землі, і красу неба. Вона помічає, як:

…в росяних перлинах ліс дріма сумний,

І стежина в’ється дум моїх і мрій.

Це ж по тій стежині мама нас вела

В рідний свій куточок, до свого села.

 1.Поетеса – чудовий знавець польових і лісових квітів, бо це матуся вела її стежинками і розповідала про все, що зір навколо бачив, все це вона відтворює в поезії «Стежина дитинства»:

Сядем на галявині, щоб перепочить  

А зозуля стане роки нам лічить.

Я зірву в травиці медуниці цвіт

І знайду під деревом гордий горицвіт.

Промайнуло безліч довгих літ і зим, але стежка залишила в душі поетеси глибокий слід, і в’ється вона до цих пір у її снах, а тому вона й запитує:

У якому ж вимірі сни оті живуть,

Що дитинства спогади не дають заснуть?

 Більшість віршів  Надії Бистрай є автобіографічними, з них ми дізнаємося про вдачу авторки – як вона, сільське дівча, любила життя, як тонко відчувала зміни в природі, ніжність музики кожного дня.

 2. У вірші «Дитинство ясенове» авторка знову вражає читачів своїм розумінням дивного світу природи, який злився із нею воєдино і живе в гармонії до цих пір:

Я знов зриваю стебла в зелен-м’яти,

Іду по росяній стежині в споришах,

І мальви, й чорнобривці біля хати

Я бачу в кольорових дивних снах.          

……………………………………….

А у вибалку квітли сокирки,

Майоріли маки у травах густих,

Зозулині черевички й васильки –

Навчались вінки виплітати із них.

У поезії цієї тематики є не лише розповідь про красу і безтурботність дитячих років. Ні, лише в праці сільські дітлахи помічали дивний дивосвіт: вони пасли домашніх гусей і корів, допомагали батькам на сінокосах, ловили рибу, пололи грядки, доглядали за квітниками. А поміж цим:

…у квача і у схованки грали,

…із бузини сопілки майстрували

І змагались, у кого дзвінкіша була.

А як сонечко над вигоном здіймалось,

Променем обпікши ясенам чоло,

Батіжком там наші тіні вимірялись:

Чи пора вже гнати череду в село.

Сільські діти  - великі мрійники і щасливі в своїх дитячих турботах: то хороводи водять під дощем, то джмелів у різнотрав’ї ловлять, то «колесо» крутять і клубком котяться по землі.

Щороку повертається Надія Бистрай до села, бачить багато перемін, та лише жайвора пісня звучить так, як у дитинстві, і поетеса відчуває серцем:

…живе ще дитинство моє яснооке,

Та тільки, стомившись, у травах лягло відпочить. 

                           

  1.   Поетеса з великою шаною говорить про своїх односельців-трударів. У вірші «Зорі в картузі» вона розповідає про дядька Йвана, який, повертаючись пізно з роботи, не минав веселої дітвори, яка допізна гралася на вигоні, й приносив у картузі…зорі:

Там, на вигоні, до нас він підійшов,

 У руках тримаючи жаринку.

І сказав: «Не бійтесь. Це ж бо світлячок

Сяє, наче зірка з-за хмаринки.

Всі дивилися на диво в картузі,

Ніби в казці враз ми побували.

І енергію любові всіх віків

На собі тоді ми відчували.

Розійшлись доріженьки в світи,

Дядька Йвана вже давно немає.

Але «зорі», що приносив в картузі,

Й досі в нашій пам’яті ще сяють.

1. Поезія Надії Бистрай щоденно дивувала колег по роботі. Де і звідки поетеса бере слова, щоб сказати про свою любов до рідного краю, який зростив, випестив, вивів у люди? І вони тихо і ніжно пливли з її уст, не звичні, не штучні, а глибоко інтимні, задушевні і в той же час прості і зрозумілі. І ось вони прийшли із вірша «Чутове рідне»:  

Де схилились зелені ялини

У скорботі над вічним вогнем,

Де лелека стрічає гостинно,

Всіх вітаючи з новим днем.

Там розкинулось Чутове рідне

В розмаїтті квітучих жоржин.

У фонтані яскравого світла

Пахнуть айстри, троянди, жасмин.

   Мудра і спостережлива жінка помічає все навколо, як:

Коломак у чистім світанні  

Береги омиває свої,

І над луками чайка ридає,

Все шукаючи діток в траві.

Краса і гармонія в природі дарує поетесі натхнення, і вона не лише змальовує на полотна чарівність природи, але й відтворює її поетично:

А вербиченька у стрічках зелених

Міря брід в темно-синій ріці,

Задивившись на красеня-клена,

Що тримає зорю у руці.

Ось тут, поміж цієї краси, розкинулося селище Чутове, в центрі якого – парк, що є його окрасою. Там, у тінистих алеях, завмерли рядки чорнобривців, які гордо звели голівки і вдивляються в портрети славних героїв. Надія Василівна утверджує цим думку, що вся краса, яка оточує чутян, це – дяка всім тим, хто віддали своє життя за мирне й щасливе майбутнє , і тим, хто зараз примножує славу рідного краю.

   2. Поезія «Весняночка» - це перший поетичний твір Надії Бистрай, що з’явився під враженням відвіданого уроку в 10 класі  про Лесю Українку та її драми-феєрії «Лісова пісня». Поетеса так пояснює початок своєї творчості: «Коли я навчалася в школі, то «Лісова пісня» мене дуже захоплювала, бо образ Мавки я ототожнювала з собою – її любов до природи і розуміння світу було мені дуже близьким. А в драмгуртку я грала роль лісової красуні і намагалася увійти в її внутрішній світ. Урок Галини Віталіївни Носенко сколихнув у моїй пам’яті  далекі роки юності і я з новою силою відчула в серці творче натхнення і вилила свої почуття в поезію:

Знов весна заглянула у вічі,

Розмай-зілля кинула у душу.

Задзвеніла пролісками в лісі,

Розбудила співом дику грушу.

Її дівчина - весняночка   розшивала зеленими мережками у гаю гілля верболозу, розчісувала русяву косу берізоньці, водила хороводи з калиною, подружилася з місяцем.

І зігріло моє хворе серце,

Кинуте у душу розмай-зілля.   

                   

Зілля лісової красуні «зцілило» душу майбутньої поетеси.

1.  2006 рік. Саме від цього часу Надія Василівна розпочинає активну поетичну діяльність. До цього її знали як талановиту художницю, чиї картини зачаровують нас, глибоко западають в душу, зігрівають осяйною радістю серця. Тепер же ця талановита жінка, мати чотирьох дітей, господиня своєї родини, вчителька, звертається до нас із своїм чарівним поетичним словом.

Читачі районної і полтавської періодики досить часто зустрічаються із віршами Надії Бистрай, знають її як талановитого художника,  читають про неї та її вихованців, членів образотворчого гуртка «Вітерець надії», цікаві статті, в яких розповідається про широкий світ захоплень цієї жінки, яка із великим задоволенням ділиться своїм умінням і знаннями з дітьми. Поєднавши поезію та художні замальовки, авторка постає перед читачем цілісною та цікавою особистістю.

Без зайвих красивостей, штучної патетики говорить вона з нами про найсокровенніше: «Люблю життя, бо в ньому все мені дороге – дім, родина, земля, природа, щирі почуття людей. Радість і печалі, хвилювання, роздуми безсонними ночами, далекі спогади, сімейне життя – все переливаю у вірші. Вони – моя розрада і натхнення. Ось про це і пишу»

  2. Чари природи і неймовірна краса довкілля, особливо літа,  збуджує уяву поетеси.  Її кличе до себе простір, широта кругозору і сміливість відчуття:

Пахнуть луки розквітлою кашкою,

Літо промені щастя плете в небесах.    

І кружляє у парі з ромашкою

В ніжнім танці метелик в стежках.

   Героїня обережно йде нею, щоб не стривожити пташок у траві, бо то лише для неї співає жовтогрудка й пахнуть чебреці. Їй підвладне все – білі коні, мелодійний шелест польових трав, навіть промені сонця їй осявають путь. Чому все так? Поетеса впевнена, що лише гармонія між людиною і природою мусить бути вічною, і тоді життя буде по самі вінця наповнене любов’ю, щирістю і бажанням творити добро на землі.

   1. Художник і поет – яке незвичне поєднання таланту в одній особі. Все, що входить в душу Надії Бистрай, то повертається ще прекраснішим. Ось у поезії «Коромисло веселки» вона як художник відчуває всі кольорові гами цієї неймовірної краси:

Десь пішла за ліси громовиця,

Дощ струною уже не співає.

І розквітла дуга-чарівниця

Коромислом своїм в небограї.

Кольори веселки додають героїні настрою і підштовхують її на сміливі вчинки – завоювати любов коханого. Поетеса дивується красі  будь-якої квітки і вбачає там неповторність, диво й оригінальність природи-матінки. Побачене один раз, зворушує всю її творчу натуру. Яке тонке відчуття і сприйняття краси в цієї жінки:

Розсипало літо червонії маки в долині

По травах зелених, що сплять у ранковій росі.

Два кольори тісно сплелися в мережці єдиній,

Їх промені сонця купають в блакитній росі.

Героїня не стримується і збирає «букет маків гарячих, мов сонце», щоб вони «душу зігріли її бунтівну»:

Поставлю букет на вікні, на виду небокраю,

А фарби, зелену й червону,

 В безсонні віддам полотну..  

    

2. Невгамовна, бунтівна вдача поетеси творить чудове полотно. Слухаєш – і дивуєшся її світлим словам, дивишся на червоні маки – і вже не можеш відірвати погляду. Талант!

Яка точність у підборі слів, які виражають захоплення природою рідного краю, його мешканців – невід’ємної  частини людського буття. Який би був світ поетеси без теплого дощу, що скупав трави в степах і «…цвітом жита відкрив браму в літо

   А ось:

Ходить бусол у травах іскристих,

Все збиває холодну росу,                                  

Що упала бурштином вогнистим,

Розпустивши веселці косу.

Літо бере в обійми свою улюбленицю, яка його так чекає. Все радує поетесу: «…і в діброві пташина», і «в гаю ліщина, й «густі спориші, й цвіт акації».та ось літню палітру кольорів змінює осіння мелодія:

Ні зорі, ні місяця не видно,

Небо темне, як у чорному плащі.

На вікні, мов з бісера намисто,                

Чисті крапельки в осінньому дощі.

Монотонно стукотить на підвіконні,

Шелестить опалим листям у садку.

 Краплі падають на китиці калини сонні,              

На троянду жовту в квітнику.

Та хоча в героїні на душі сумно й журливо, одначе вона й в осені знаходить неповторну  красу. Ось вона, як царівна, йде до нас через зоряний міст, скрізь хазяйнує:

Вже торкнула вона

Ніжне листя в гаю.                                  

По лугах розлила

Жовту фарбу свою.

У лимоннім вбранні

І сади, і двори.

Лиш ялина струнка

Не приймає дари.

У багряних шовках

Горобина стоїть.

І рубіном горить

У калиноньки плід.

Краса осіннього світу допомагає поетесі забути всі її печалі. І хоча чарівна пора відходить, та залишає своїй улюблениці золоті барви, щоб поетеса-художниця змогла в будь-яку хвилину взятися за пензель і відтворити її красу знову.

1.   Надія Бистрай не стоїть осторонь сучасного життя. Її хвилюють всі події, що відбуваються в нашій державі, в районі чи в селі. Вона відгукується на них щирими, добре продуманими віршами. Будучи художницею і дійсним членом Спілки художників Полтавщини, Надія Василівна захоплюється творчістю видатної землячки Марії Башкирцевої. Глибока шана до неї надихнули поетесу написати вірш «Світлій пам’яті Марії Башкирцевої».Вона  зібрала цінний матеріал про життя і творчість молодої і напрочуд талановитої дівчини, якій би ще жити і жити Ще не відаючи про своє поетичне майбутнє, Надія Бистрай зацікавилася художнім талантом всесвітньовідомої землячки. Відвідавши батьківщину Марії у Гавронцях, ознайомившись із матеріалами Черняківського музею, вона разом із членами образотворчого гуртка «Вітерець надії» стала постійною учасницею свята в Маріїній долині, де знайшла шанувальників художньої дитячої творчості, які своїми картинами заполонили чутівців.

Вже на основі пізнання Надія Бистрай створила поезію. Авторка плекає надію побувати в Парижі й пройтися стежками, якими ходила Марія,

До каплички підійти, як до дольмена,

І завмерти в святості оцій,                          

Щоб відчути силу й мудрість духу

Нашої землячки з Гавронців.

Поетеса захоплюється силою духу, незламністю і талантом молодої дівчини і дивується:

Де ж взялося в неї стільки сили,

Мужності, таланту і журби ? .                                  

І сміливо відповідає:

То з коріння українського народу,

Де квітують яблуневії сади.    

Надія Василівна впевнено говорить:

Не була я в дивнім зарубіжжі,

Буду жити у ріднім селі,

Та Маріїн портрет, що написаний мною,

У квітах стоїть на письмовім столі.

Буваючи щоліта на Маріїному святі, поетеса віддає шану жителям села Черняківка, які свято бережуть пам’ять про славнозвісну Марію Башкирцевуі.

Явори одягнулися в білі сорочки,

Нічка вимила шлях у росі.

Вбрались хати в ошатні зелені віночки,

В яблунево-вишневій красі.

Черняківка, де всі мої мрії,

Усміхнеться привітно гостям,

Що приїдуть на свято Марії

Поклонитись священним місцям.

2.   Доля щедро посилає поетесі зустрічі і знайомства із відомими і талановитими людьми рідного краю. Познайомившись із чутівською поетесою Любов Сябро, членом Полтавської спілки літераторів, Надія Василівна стає її щирою шанувальницею. Відома авторка багатьох чудових збірок схвально відгукнулася про творчі доробки Надії Бистрай. У передмові до книги «Тернова хустина» Любов Федорівна зазначила: «Бистрай (Панібог)Надія Василівна – поетеса, непересічний талант, який яскравою зіркою спалахнув на небосхилі благословенної Чутівщини».

 Думка про написання вірша «Прочитай мені, бабусю, дивну казку» виникла під час прочитання книги Любові Сябро «Дитячий дивосвіт», яка стала улюбленою книжечкою онука Надії Василівни, Назарчика. Саме автору цієї збірки, Любові Федорівні Сябро, присвячує поетеса свій твір.

1. А коли в село приходить біда – то всі жителі  спішать  на допомогу: хто словом розрадять, хто підставить сильне плече. Сум заходить і в серце поетеси, відлунюються там біллю, і всі свої думки вона переливає в рядочки віршів. Ось так прийшло лихо в одну сім’ю, а там – малі діти та старенька мати. Де ж знайти сили, щоб не зломитися? Поетеса описує невимовне горе молодої дружини, яка залишилася вдовою і не знає, як далі жити:

Забери мої роки, зозуле,

Я не хочу вже їх рахувати.

Забери мої роки, зозуле,

Нема сили вже їх шанувати.

Лише час та добрі діти , як говорить у вірші автор, може залікувати рану.

  2. Жіноча доля… Все, що відбувається в житті – все проходить через жіноче серце. І яке ж велике треба мати його, щоб умістити там і свою радість-печаль, і чуже щастя-горе. А серце  Надії Василівни переповнене цими почуттями. Коли район облетіла звістка, що молода жінка залишила зимової пори крихітну дитину на снігу, то  до поетеси повернулися спогади про давню подію, як давно в селі повія підкинула немовля сім’ї:

Жах про це писати,

І мовчати гріх…

……………………

У снігу холоднім,

Де хуги виття,

Під небом морозним

Віднайшли дитя.

Під вікном тихенько

Поклала дитя,

На призьбу низенько

В пелюшках з дрантя.

Замерзла дитина, доки її помітила бездітна сім’я.

В скорботі мовчали

Дзвони й куполи…

Свічечки палали,

Похорони йшли

Тему сирітства  продовжує поетеса у вірші «Сирітська зима».Вона  прохає зиму, щоб та

… стишила  свою вільну ходу,

Щоби десь у холодній хатині

Ще зігріти теплом сироту.

 Поетеса подумки звертається до святого Миколая, що коли він роздаватиме подарунки дітям, то «…щоб  сирітки могли порадіти – Їм тепла хоч краплиночку дай».І прохає сили природи:

Не спішіть, холоди, не спішіть,

Не стеліть снігового килиму,

Не злякайте і не проженіть

Таку теплу сирітську зиму.

Авторка вірить., що світ не без добрих людей, і сирітка знайде  собі тепло й затишок у чужій родині.

 1. Надія Василівна разом із чоловіком Анатолієм Микитовичем, виховали чотирьох прекрасних дітей. Скільки душевної теплоти, доброти і щирості посіяли вони в дитячі серця, аби з них виросли справжні люди. Тому й не дивно, що ця чарівна жінка має неабиякий вплив і  на своїх учнів, уміє відчувати їх психологічний стан, відкриває серед них таланти і сприяє їх розвитку.

 Коли учні приходять малювати у художню майстерню Надії Василівни, то діляться з нею своїми радощами і невдачами, розповідають про рідних, свої захоплення. Саме ці відверті і дружні розмови стали основою для висвітлення теми  «батьки і діти». У поезії « День народження», вона описує стан дівчинки, яка чекає у свій день народження тата, що який залишив їх з мамою і пішов у чужу сім’ю. День минув, і зорі появилися на небі, і ластівочка заснула над віконцем.

От тільки у хаті ніхто не ляга спочивати,

Бо завтра в маленької донечки свято,

І спати вона лягає з думками,

Чи прийде до неї татусь із квітками?

2.Немає, мабуть, жодного свята на Чутівщині, куди б не завітало щире слово поетеси. У творчому доробку Надії Василівни є вірші про страшні лихоліття війни, пам’ять про них – вічна. Поетеса впевнена:

Доки квітнути вишням в садах,

Доки зорям у небі горіти,

І цвістиме безсмертник в степах –

Доки й вічно Вогню пломеніти!

Надія Василівна свято оберігає спадщину своїх батьків. Пам’ять знову веде її стежками у рідне село:  
                                

Згадалось подвір’я

Бабці й дідуся –

Як ми готувалися

до Великодня!
                     

І тут на згадку їй приходить послідовність приготування до свята: «мазали долівки», «прасували занавіски», вішали «рушники в картинах», а ще:

Розмалюєм комин

В айстри й голубки…

Залишився спомин на усі роки.
 

1.Улюбленим святом Надії Василівни є народне свято Івана Купала. Вона не лише згадує про далекі часи молодості, а й продовжує зберігати народні традиції. Щоліта долина Надії, як називають її друзі поетеси, чекає святості. А в затишному дворі Бистраїв –

Квітнуть мальви в дворі веселково –

Білі, рожеві, червоні.

Я до них підійду несміливо,

Ніжно візьму в долоні.

А в надвечір’ї, щоб ніхто не бачив із рідні, вона приколює квітку у коси та й згадує ті чарівні роки, коли вона з подругами одягала вінки в Купальську ніч, а потім пускали їх за течією.

У героїні – і радість, і сум на серці від цих спогадів:

Ми були тоді кращая пара,

Коли вів ти мене у танок.

Я сміялась тобі в сині очі,

Що ніколи не буду твоя.

А вінок серед темної ночі

Тихо в далеч несла течія.

2. Надія Василівна все прекрасне, що діється в природі, пропускає ніжно і трепетно через своє вразливе серце. Її захоплення народними традиціями, бачення у них великої сили і народної мудрості, – все це відображається у її поетичних творах.

Коли вона чує, як діти малі колядують-щебечуть у Святий вечір, то вона описує стан душі в ті хвилини:

Стрепенулись струни мого серця,      

Як дитя мале защебетало.

То у вечір на Різдво Христове

Коляда у хату завітала.

Радість принесла вона в піснях,

Зірку, що у небесах горіла.

Променем з’явилась у дверях

Й добротою дім мій освітила.

Тепло й затишно стає на серці в господині, і вона промовляє рядочками вірша:

Доброту у серці залишаю,

 Коляду аж за ворота проводжаю.

Променисто Зірка світ осяє,

Я думками у дитинство повертаю.

Вона так само, як і ці дітлахи, колись із друзями віншували односельців:

А бідні й старенькі нас радо стрічали,

Чим хата багата, тим і пригощали.

За рідний і теплий гостинний поріг

Нам щедро виносили свіжий пиріг.

 Років далеких вже не повернути, але світла пам’ять про них завжди житиме у серці поетеси.

 1.  Перед новорічними святами редакція газети «Сільські новини» чекає від Надії Бистрай нових поетичних вітань жителям Чутівщини, бо вони знають, що поетеса підбере для них найтепліші слова вітань. Для самої неї передноворічні хвилини є найчарівнішими, коли:

Дванадцять раз проб’ють куранти в тиші,

І серце в грудях трепетно озветься.

Такі хвилини в світі – наймиліші,

Бо за столом родина вся збереться.

   2. З висоти життя, досвіду пережитих років, усвідомлення свого буття, поетеса пише поезії про жінку. Вона у неї щира, ніжна і трішки сумна. Її  героїня не соромиться бути жінкою чутливою, люблячою, довірливою, але водночас гордою, з почуттям власної гідності. Її жінка любить по-справжньому, без розрахунку, від усього серця. Вона   боляче переживає розлуку з коханим, зраду і нерозділену любов. Однак, героїні її поезій хочеться, як і кожній жінці, кохати і бути коханою. У її віршах щаслива та жінка, котру любить чоловік.  Тоді вона сильна духом, їй все підвладне. По суті, це наче образ самої поетеси  - ці риси їй підвладні.

Нехай у ваших серцях, шановні гості, ці поезії відгукнуться  далекими і близькими спогадами про найсокровенніше почуття в житті – вічне кохання

Звучать вірші поетеси (під мелодію Н.Май)

1.Волошки.

 2.Дивоструни

 3.Пожурюся в душі

4.Червоні порічки

 5.Суниці

 6. Берізка  

  1. Чому людина звертається до поетичного слова? Шукає у ньому розраду? Виважує власні почуття? Мабуть, у кожного своя відповідь

2. І ось нарешті прийшов час і ми з великим задоволенням надаємо слово чарівній жінці, в чию честь сьогодні  зібралися рідні, друзі, знайомі.

Чим живеш , поетесо, в світі?

Знаєм, всяко було в житті.

Як же тяжко в оцім столітті

Людям правду свою нести.

Виступ Н.В.Бистрай.

Виступ гостей

 1. Поезія Надії Бистрай актуальна для сьогодення, має виховне і пізнавальне значення. Її твори будять наші чуття, закликають жити по совісті, співчувати і переживати, будувати своє життя за законами істини, краси, добра, які стоять першими в ряду морально-етичних цінностей, загальнолюдських почуттів, у яких будуть вічно жити Віра, Надія і Любов.

2.  І сьогодні, в день презентації книги «Тернова хустина» ми з впевненістю можемо сказати, що Надія Василівна Бистрай – талант широкої душі. Її творчість – широкомасштабна і вивчати її генія можна все життя.

Вірш Н.Бистрай «Приїжджайте до нашої школи….»

Звучить мелодія пісень Наталії Май.